Діти великих
нащадки українських письменників
Українська література, як усім відомо, представлена багатьма дуже і дуже цікавими письменниками. Деякі з них були настільки талановиті, що навіть передали частинку тих письменницьких здібностей своїм дітям. Тому сьогодні ми можемо говорити про певні літературні традиції окремих родин.
Так складається, що діти не завжди йдуть по стопах батьків. Іноді вони обирають власний шлях для реалізації. Це не означає, що їхні батьки-письменники були менш обдаровані або мають слабші гени, зовсім ні. Просто не всі повинні писати.
Сьогодні, в час популяризації творчих надбань українців, суспільство стало більше уваги приділяти і їхньому особистому життю. Які письменники передали професію в спадок? Як відомі всім автори повпливали на життя своїх дітей? Чого ж, врешті, досягли ці нащадки?
Іван Франко і Анна Франко
Переоцінити роль Каменяра не лише для української літератури, а й для всієї нашої культури та історії дуже важко. Він зробив стільки, що франкознавство буде актуальним ще не одну сотню років. Цілі томи художньої та публіцистичної праці залишив для нас Іван Якович Франко. І звичайно, такої сили талант не міг не відбитися на житті його дітей.
Всього маленьких Франків вийшло у світ четверо. Ми ж зосередимося на найменшій і єдиній його дочці.
Всього маленьких Франків вийшло у світ четверо. Ми ж зосередимося на найменшій і єдиній його дочці.
Дійсно геніальні речі можна слухати вічно, чи не так?
Єдина донька в сім'ї, Анна стала розрадою для батька та слухняною помічницею матері. На свої тендітні, ще дитячі, плечі вона переклала майже всі домашні «жіночі» обов'язки, але це зовсім не бентежило її.
Довгий час Ганна жила таким розміреним життям, та згодом , ставши вже дорослою жінкою, через переслідування її чоловіка, взагалі була змушена емігрувати до Канади, і тоді як ніколи відчула тугу за домом. Адже після того, на Батьківщину їй вдалося приїхати лише двічі.
Та Ганна Франко весь цей час не забувала про творчість. Дочка Каменяра залишила дуже цінну для франкознавців книгу спогадів про свою родину. Також жінка є автором таких праць: «Цвіт яблуні», «Фантазія», «Різдвяний подарунок»; казки «Кришталева королівна»; нарисів, мемуарів «Іван Франко і його родина», «Рукописи Івана Франка в Канаді», «Франкові листи»; нарисів «Великдень у Карпатській Україні», «Поїздка до Вінніпега», «Тепло рідного краю»; статей «Література для дітей у творчості Івана Франка», «Франко й Ґанді»; трактату «В обороні правди».
Та Ганна Франко весь цей час не забувала про творчість. Дочка Каменяра залишила дуже цінну для франкознавців книгу спогадів про свою родину. Також жінка є автором таких праць: «Цвіт яблуні», «Фантазія», «Різдвяний подарунок»; казки «Кришталева королівна»; нарисів, мемуарів «Іван Франко і його родина», «Рукописи Івана Франка в Канаді», «Франкові листи»; нарисів «Великдень у Карпатській Україні», «Поїздка до Вінніпега», «Тепло рідного краю»; статей «Література для дітей у творчості Івана Франка», «Франко й Ґанді»; трактату «В обороні правди».
Іван Багряний і Борис Зосимов
«Ми є. Були. І будем Ми! Й Вітчизна наша з нами!» - ці слова можна вважати життєвим кредо українського поета Івана Багряного.
Саме через свої надто українські погляди, прагнення працювати для української культури та критику в бік політики СРСР, відомий всьому світові художник слова був заарештований і засланий у Сибір. Далі життя ще не раз підкидало письменнику випробування. Адже погляди Івана Багряного не розділяв і його власний син. А це для письменника було, напевно, найбільшою особистою драмою в його житті.
Саме через свої надто українські погляди, прагнення працювати для української культури та критику в бік політики СРСР, відомий всьому світові художник слова був заарештований і засланий у Сибір. Далі життя ще не раз підкидало письменнику випробування. Адже погляди Івана Багряного не розділяв і його власний син. А це для письменника було, напевно, найбільшою особистою драмою в його житті.
Первісток - Борис, не лише відмовився йти батьковими стопами, а й взагалі вважав його ворогом народу.
1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.
І навіть після смерті батька, він був один із тих, хто разом з депутатами виступав проти відзначення 100-ліття Івана Багряного, а тим більше — перейменування однієї з вулиць Охтирки на його честь. Журналістам, які дошкуляють йому запитаннями, відповідає ввічливо, раз і назавжди завченими фразами: «Улюблених творів Івана Багряного у мене немає, бо я їх не читав. Поглядів його не поділяю, не розумію, чому з ним так носяться. Я — за національну Україну, а не за буржуазно-націоналістичну, яку проповідував Іван Багряний».
1956 року, якраз на десятиріччя памфлету «Чому я не хочу вертатися в СРСР?», радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доставили солдата строкової служби Бориса Зосимова. Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, виголосив вирок батькові-ворогові народу. Відповідь не забарилася і вона теж була публічною: «Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.
І навіть після смерті батька, він був один із тих, хто разом з депутатами виступав проти відзначення 100-ліття Івана Багряного, а тим більше — перейменування однієї з вулиць Охтирки на його честь. Журналістам, які дошкуляють йому запитаннями, відповідає ввічливо, раз і назавжди завченими фразами: «Улюблених творів Івана Багряного у мене немає, бо я їх не читав. Поглядів його не поділяю, не розумію, чому з ним так носяться. Я — за національну Україну, а не за буржуазно-націоналістичну, яку проповідував Іван Багряний».
Ліна Костенко і Оксана Пахльовська
Сьогодні Ліна Костенко не лише представник літературної еліти, шістдесятниця - для нас ця жінка - ціла епоха. Її вірші нині цитують усі. Навіть люди, які стверджують, що українська література - відстій, що вона не має майбутнього не можуть заперечити, що твори Ліни Костенко вони чули і знають. Тож, чи може нас здивувати те, що і дочка її перейняла материнський талант?
Донька Ліни Костенко та польського письменника Єжи-Яна Пахльовського Оксана закінчила Московський університет ім. М. В. Ломоносова за спеціальністю «італійська мова і література» (1980) та аспірантуру Інституту літератури НАНУ (1986).
Зараз обіймає посаду Професора Римського університету «Ла Сап'єнца», завідує кафедрою україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (секція славістики) на факультеті літератури і філософії. Науковий співробітник Відділу давньої української літератури Інституту літератури НАН України ім. Т.Шевченка. Перекладач і дослідник італійської, іспанської та провансальської літератур.Автор численних студій з історії давньої і сучасної української літератури як цивілізаційного перехрестя між «гуманістичним» Заходом та «візантійським» Сходом (зокрема книжки «Civilta letteraria ucraina» {Українська літературна цивілізація}, Roma: Carossi Editore, 1998, першого в Європі після падіння Берлінського муру комплексного дослідження, в якому аналізується тисячолітня еволюція європейського коду української культури).
Ніхто не скаже про вплив Ліни Костенко на творчість і життя Оксани пахльовської, ніж вона сама:
– Що найбільше Вам запам'яталося у дитинстві?
– Три речі. Перша – це велика повага й велика свобода, яку я завжди мала від мами. Тому, що принципи, які сповідує людина в своїй професійній і публічній роботі, вони мають реалізовуватися і в публічному житті.
Я росла у великій повазі і це стало для мене великою моральною школою, орієнтиром у майбутньому. Навіть коли я робила якусь шкоду, чи щось таке, чого мені не варто було робити, мама казала «будь ласка»... І це «будь ласка» було для мене страшнішою формою імперативу, аніж усі інші форми заборони. Це була моральна програма: «ти цього не можеш робити, бо ти цього не можеш дозволити собі робити».
Це все складна школа життя і зараз мені дуже цікаво верифікувати весь мій дитячий досвід у вихованні вже власної доньки. І тепер я знаю напевне, що ці моральні фільтри є надзвичайно дієвими. Більше того, мене дуже тішить те, як спілкується моя донька з моєю мамою. Вони мають якусь вищу форму порозуміння. Між ними існує таке «змовництво», за яким мені так приємно спостерігати. Ось зараз, коли вона писала привітання мамі, вона написала: «Від письменниці до письменниці». Вона описала у шекспірівському записнику, шекспірівським почерком, усю історію своїх стосунків із мамою через фотографії, через якусь свою символіку. Мені видається, що це цікаво й красиво, коли є таке унаочнення нашої життєвої еволюції.
Друга річ. Я пам'ятаю, що над моїм дитинством висів образ судів. Бо то був час, коли моя мама їздила до Львова (судили Чорновола). І я мала, гралася у в'язницю. Дід посадив грядочку полуниць, і я ходила навколо тієї грядки, заклавши руки за спину, і уявляла собі в'язницю й тюремне життя.
Відтоді образ світу, який тоді для мене постав, є образом світу, усі мури якого мають опасти.
Третя річ. Мама виховувала мене у великій любові й повазі до різних культур, різних народів, різних мов.
Це теж дуже велика школа, яка мала би бути принципом виховання усіх дітей в Україні, та й взагалі усіх дітей. Це європейський принцип.
Я вчилася в Москві, мама вчилася в Москві, й ми завжди уміємо відрізняти поверх, шар, вимір елітарної культури від того плебейства, яке панує зараз у насильницькому ставленні до України.
Те ж саме стосується й єврейського питання. Я коли була в Ізраїлі, навіть дзвонила мамі, щоб подякувати за виховання, за те, що я можу спілкуватися з дуже різними людьми, завжди маючи свій чистий вимір міжнаціонального спілкування.
Так само з польською культурою, яку мама віддавна вчила мене любити й поважати. Завдяки мамі, я ніби повернулася до своєї Польщі. Це також моя ідентичність, яку я віднайшла й відтворила.
Для мене це великий урок культури, який я передаю тепер своїй дочці. Вона природно все це сприймає.
І у всіх цих трьох речах – є поезія. Це поезія стосунків між людьми, ставлення до життя, ставлення до космосу, ставлення до окремої взятої особистості. Це таке бачення поета, це таке переживання поетом світу – і це для мене зв'язок із моєю мамою.
Головне ж – це велика любов. Усі інші виміри – і професійний, і громадянський, і політичний, – поступаються виміру любові.
– Що найбільше Вам запам'яталося у дитинстві?
– Три речі. Перша – це велика повага й велика свобода, яку я завжди мала від мами. Тому, що принципи, які сповідує людина в своїй професійній і публічній роботі, вони мають реалізовуватися і в публічному житті.
Я росла у великій повазі і це стало для мене великою моральною школою, орієнтиром у майбутньому. Навіть коли я робила якусь шкоду, чи щось таке, чого мені не варто було робити, мама казала «будь ласка»... І це «будь ласка» було для мене страшнішою формою імперативу, аніж усі інші форми заборони. Це була моральна програма: «ти цього не можеш робити, бо ти цього не можеш дозволити собі робити».
Це все складна школа життя і зараз мені дуже цікаво верифікувати весь мій дитячий досвід у вихованні вже власної доньки. І тепер я знаю напевне, що ці моральні фільтри є надзвичайно дієвими. Більше того, мене дуже тішить те, як спілкується моя донька з моєю мамою. Вони мають якусь вищу форму порозуміння. Між ними існує таке «змовництво», за яким мені так приємно спостерігати. Ось зараз, коли вона писала привітання мамі, вона написала: «Від письменниці до письменниці». Вона описала у шекспірівському записнику, шекспірівським почерком, усю історію своїх стосунків із мамою через фотографії, через якусь свою символіку. Мені видається, що це цікаво й красиво, коли є таке унаочнення нашої життєвої еволюції.
Друга річ. Я пам'ятаю, що над моїм дитинством висів образ судів. Бо то був час, коли моя мама їздила до Львова (судили Чорновола). І я мала, гралася у в'язницю. Дід посадив грядочку полуниць, і я ходила навколо тієї грядки, заклавши руки за спину, і уявляла собі в'язницю й тюремне життя.
Відтоді образ світу, який тоді для мене постав, є образом світу, усі мури якого мають опасти.
Третя річ. Мама виховувала мене у великій любові й повазі до різних культур, різних народів, різних мов.
Це теж дуже велика школа, яка мала би бути принципом виховання усіх дітей в Україні, та й взагалі усіх дітей. Це європейський принцип.
Я вчилася в Москві, мама вчилася в Москві, й ми завжди уміємо відрізняти поверх, шар, вимір елітарної культури від того плебейства, яке панує зараз у насильницькому ставленні до України.
Те ж саме стосується й єврейського питання. Я коли була в Ізраїлі, навіть дзвонила мамі, щоб подякувати за виховання, за те, що я можу спілкуватися з дуже різними людьми, завжди маючи свій чистий вимір міжнаціонального спілкування.
Так само з польською культурою, яку мама віддавна вчила мене любити й поважати. Завдяки мамі, я ніби повернулася до своєї Польщі. Це також моя ідентичність, яку я віднайшла й відтворила.
Для мене це великий урок культури, який я передаю тепер своїй дочці. Вона природно все це сприймає.
І у всіх цих трьох речах – є поезія. Це поезія стосунків між людьми, ставлення до життя, ставлення до космосу, ставлення до окремої взятої особистості. Це таке бачення поета, це таке переживання поетом світу – і це для мене зв'язок із моєю мамою.
Головне ж – це велика любов. Усі інші виміри – і професійний, і громадянський, і політичний, – поступаються виміру любові.
Василь Стус і Дмитро Стус
Хто для українців Василь Стус? Поет? Так, але не зовсім. Василь Семенович Стус - втілення дисидентства, непокори, нескореності, за яку платять життям. І слід в історії він залишив не лише як письменник, а і як батько.
Уривок з книги Дмитра Стуса. «Василь Стус: життя як творчість».
Попри це, ті п'ять місяців, що залишилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масонського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно заклав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що почало проявлятися вже на певному етапі освіти. Відбувалося це майже непомітно й цілком природньо. Він пропонував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастернака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжвди стосувалася різних аспектів пошуку людиною свого місця у світі.
...
Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим нетривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кухні, його кімнаті, чи рідких прогулянках Святошинським лісом.
Я вчився відчувати час, як наповненість життя, і він пояснив мені «нелінійну», нехронологічну його природу.
Попри це, ті п'ять місяців, що залишилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масонського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно заклав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що почало проявлятися вже на певному етапі освіти. Відбувалося це майже непомітно й цілком природньо. Він пропонував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастернака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжвди стосувалася різних аспектів пошуку людиною свого місця у світі.
...
Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим нетривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кухні, його кімнаті, чи рідких прогулянках Святошинським лісом.
Я вчився відчувати час, як наповненість життя, і він пояснив мені «нелінійну», нехронологічну його природу.
Дмитро Васильович Стус — український письменник, літературознавець, редактор. Кандидат філологічних наук . Член Асоціації українських письменників . Голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» . Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка . Член гуманітарної ради при Президентові України . Син поета Василя Стуса.
Закінчив філологічний факультет Київського університету (1987—1992). 1995 захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту".
Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Від 2001 — заступник головного редактора журналу «Книжник-Review».
Від 2001 — завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність». Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта».
Від лютого 2004 — віце-президент Асоціації українських письменників. Головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь» з 2006 року. 9 лютого 2013 обрано головою Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України».
У 2013 році Дмитро Стус брав участь у заходах, організованих «Українським вибором». Організацію очолює Віктор Медведчук, проросійський політик, який брав участь у судовому процесі над Василем Стусом, батьком Дмитра. Через це Дмитра Стуса піддали критиці різні культурні діячі, громадські активісти й політики
Закінчив філологічний факультет Київського університету (1987—1992). 1995 захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту".
Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Від 2001 — заступник головного редактора журналу «Книжник-Review».
Від 2001 — завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність». Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта».
Від лютого 2004 — віце-президент Асоціації українських письменників. Головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь» з 2006 року. 9 лютого 2013 обрано головою Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України».
У 2013 році Дмитро Стус брав участь у заходах, організованих «Українським вибором». Організацію очолює Віктор Медведчук, проросійський політик, який брав участь у судовому процесі над Василем Стусом, батьком Дмитра. Через це Дмитра Стуса піддали критиці різні культурні діячі, громадські активісти й політики
Володимир Сосюра і Володимир Сосюра
Володимир Миколайович Сосюра відомий нам передусім поезією «Любіть Україну». Але це далеко не єдине його творіння. Сосюра – один із найліричніших авторів української літератури. Кожен романтик, який хоче завоювати дівчину, але до творчості не вдатний, залюбки може скористатися вже написаними маніфестами коханню. Володимир Миколайович, який був жіночою увагою не обділений, напевно і сам був би радий допомогти хлопцям у підкоренні сердець. І точно немає такої дівчини, яку б не захопили, скажімо, такі слова:
Гей ви, зорі ясні! Тихий місяцю мій!
Де ви бачили більше кохання?
Я для неї зірву оріон золотий,
Я – поет робітничий останній.
(«Так ніхто не кохав…»)
Де ви бачили більше кохання?
Я для неї зірву оріон золотий,
Я – поет робітничий останній.
(«Так ніхто не кохав…»)
Сосюра неодноразово був коханим і сам закохувався. Він досить-таки довго шукав ту єдину і, на щастя, знайшов. Хоч вона і виявилася агентом НКВС на думку частини вчених. І взагалі вони сварилися ледь не щодня. Але яке кохання без пристрастей, еге ж?
Про стосунки Володимира Сосюри з жінками і останньою дружиною можемо говорити багато, але в контексті нашої теми зупинімося детальніше на плодах цього кохання. Точніше, на одному його плоді – синові.
Насправді «поет робітничий останній» мав троє синів. І ми не хочемо образити двох старших, але то була б дуже довга розмова.
Про стосунки Володимира Сосюри з жінками і останньою дружиною можемо говорити багато, але в контексті нашої теми зупинімося детальніше на плодах цього кохання. Точніше, на одному його плоді – синові.
Насправді «поет робітничий останній» мав троє синів. І ми не хочемо образити двох старших, але то була б дуже довга розмова.
Отже, Володимир Володимирович Сосюра – син Володимира і Марії Сосюр. Ми відносимо його до категорії тих, хто не пішов батьковими стежками, але це аж ніяк не означає, що талант батька йому не дістався.
Зі спогадів Володимира Сосюри-старшого знаємо, що його батьки ( дід і бабуся нашого героя) були людьми досить-таки творчими: батько співав пісень, малював, а мати була закохана в красу. Тому, напевно, нікого не здивує, що чоловік з таким генетичним набором закінчив факультет журналістики (КНУ), був кінодраматургом, сценаристом. А згодом і письменником, що, до речі, заперечує. У передмові до своєї книги спогадів про тата він говорить: До мене неодноразово зверталися шанувальники творчості мого батька з пропозиціями поділитися своїми спогадами. Опирався цьому тискові як тільки міг, принагідно посилаючись на речі зовсім безглузді, як то: на нащадках геніїв природа відпочиває, жанр мемуаристики для мене зазвичай неприйнятний, людина я неспостережлива і ніяких нотаток протягом життя ніколи не робив. Крім того, слід зазначити, що за набутим фахом, а не за дипломом про вищу освіту, я був і залишуся назавжди таким собі звичайнісіньким редактором кіно… Тому прошу тих, до кого потраплять ці розхристані і, мабуть, надто суб'єктивні спогади, поставитися до них поблажливо, з огляду на вищезгадані вади моєї професії, особливості характеру та виховання».
Зі спогадів Володимира Сосюри-старшого знаємо, що його батьки ( дід і бабуся нашого героя) були людьми досить-таки творчими: батько співав пісень, малював, а мати була закохана в красу. Тому, напевно, нікого не здивує, що чоловік з таким генетичним набором закінчив факультет журналістики (КНУ), був кінодраматургом, сценаристом. А згодом і письменником, що, до речі, заперечує. У передмові до своєї книги спогадів про тата він говорить: До мене неодноразово зверталися шанувальники творчості мого батька з пропозиціями поділитися своїми спогадами. Опирався цьому тискові як тільки міг, принагідно посилаючись на речі зовсім безглузді, як то: на нащадках геніїв природа відпочиває, жанр мемуаристики для мене зазвичай неприйнятний, людина я неспостережлива і ніяких нотаток протягом життя ніколи не робив. Крім того, слід зазначити, що за набутим фахом, а не за дипломом про вищу освіту, я був і залишуся назавжди таким собі звичайнісіньким редактором кіно… Тому прошу тих, до кого потраплять ці розхристані і, мабуть, надто суб'єктивні спогади, поставитися до них поблажливо, з огляду на вищезгадані вади моєї професії, особливості характеру та виховання».
Володимир Сосюра і його друга дружина Марія
А от що він розповідає про батьків : «Треба віддати їй (мамі – прим.автора) належне: коли вимагали обставини, виявляла дива героїзму, винахідливості й пробивної сили — якщо треба, могла гори перевернути, і не було сили, яка б спинила її. Адже вже з перших років свого шлюбу з поетом-ліриком мама призвичаїлася покладатися виключно на себе і вирішувала всі побутові проблеми без участі чоловіка. Наштовхуючись на будь-які труднощі, батько, як правило, губився, наче мала дитина.»
Проте ж, ніяка нерішучість не могла змусити поета відмовитися від Батьківщини. Коли він захворів під час війни, про нього влада потурбувалася: «Врешті-решт брати по перу навіть запропонували йому залишитися в Москві назавжди, навіть квартиру виділили в центрі столиці, на що татусь відповів коротко й категорично: «Без України помру!». То ж хіба могло б таке бути, щоб у такого чоловіка виріс син, який би менше любив Україні? Маю величезні сумніви. І не дарма. Бо всією своєю творчістю Володимир Сосюра-молодший довів своє ставлення до Батьківщини.
А як же вплинув на свого талановитого сина геніальний батько? Бо кров, звичайно, не водиця, але й духовне наставництво має значення. Крім любові до України, до якої поет закликав усіх, Володимир Сосюра подарував дитині іще дещо – оточення. Читаючи спогади кіноредактора про дитинство, у кожному абзаці «наштовхуєшся» на якесь знакове для України ім'я-прізвище. Володимир Сосюра-молодший жив у атмосфері віршування, писання, співу – мистецтва, одним словом.
Можливо, Володимир Сосюра не передав синові в спадок свій поетичний дар, але у творчості багато обличь і син такої людини знайшов своє.
Можливо, Володимир Сосюра не передав синові в спадок свій поетичний дар, але у творчості багато обличь і син такої людини знайшов своє.
Михайло Стельмах і Ярослав Стельмах
Сина хлібороба з Поділля Михайла Панасовича Стельмаха ми знаємо завдяки його відомим (і менш відомим) творам. Насамперед це, звичайно, «Гуси-лебеді летять».
Після проголошення незалежності України досить модно було висловлювати своє «фе» до представників соцреалізму. Але і в нашому суспільстві часом наступає «відлига» і сьогодні гризти письменника за його інстинкт самозбереження так сильно не будуть. До речі, він навіть членом партії не був.
Після проголошення незалежності України досить модно було висловлювати своє «фе» до представників соцреалізму. Але і в нашому суспільстві часом наступає «відлига» і сьогодні гризти письменника за його інстинкт самозбереження так сильно не будуть. До речі, він навіть членом партії не був.
Свого часу відомий на весь Союз письменник здобув багато різних літературних нагород за свою прозу. Та чомусь іще ніхто не додумався нагороджувати митців за те, що вони народжують нових творців. А Михайло Стельмах саме з таких. І можливо, найкращими його дітищами стали саме трійко людей з плоті і крові.
Один з них відомий драматург і письменник Ярослав Михайлович Стельмах.
Один з них відомий драматург і письменник Ярослав Михайлович Стельмах.
Дуже престижно і гордо бути сином одного з найвідоміших письменників країни, численного лауреата різних премій, Героя Соціалістичної праці і ще більше поваги викликає, коли цим не зловживаєш. Літератор Абрам Кацнельсон, який можна сказати і відкрив для світу молодого драматурга, розповідав про його неймовірну скромність. І треба сказати, що здатність батьків не розбестити дітей власними перемогами, а навчити їх здобувати власні – то одна з найбільших мудростей у вихованні дітей.
Як і тато, Ярослав Стельмах присвятив чимало творчого натхнення діткам. Його повісті чимось можуть нагадати легендарних «Тореадорів з Васюківки», бо теж описують хлопців, які шукали собі пригод. Але будьмо чесні, всі хлопчики такі і є, по-іншому їх не опишеш.
Можливо, Ярослав Стельмах не мав такого визнання і кількості нагород як батько ( та й замало, напевно, він для цього прожив), але він став достойним продовженням роду, літературної традиції, династії. Син, який не осоромив батька, а тільки збільшив йому кількість приводів для гордості – достойний нащадок. Зважаючи на те, в якій атмосфері діти Стельмахів оберталися з дитинства, нікого не здивує їхній творчий напрямок у житті. Бо куди ж і справді податися як не в письменство, якщо твій тато – протеже Максима Рильського?
Можливо, Ярослав Стельмах не мав такого визнання і кількості нагород як батько ( та й замало, напевно, він для цього прожив), але він став достойним продовженням роду, літературної традиції, династії. Син, який не осоромив батька, а тільки збільшив йому кількість приводів для гордості – достойний нащадок. Зважаючи на те, в якій атмосфері діти Стельмахів оберталися з дитинства, нікого не здивує їхній творчий напрямок у житті. Бо куди ж і справді податися як не в письменство, якщо твій тато – протеже Максима Рильського?
Українська література - гордість народу. Наша мова - одна з найкрасивіших на світі, але хіба це мало б таке важливе значення, якби не вони - її співці? Чого варті були б слова, якби письменники не вдихали в них життя?
На щастя, хвилюватися за долю нашої мови немає страшної потреби допоки письменницькі традиції передаються кому генетично, а кому світоглядно. Поки є українські письменники доти й житиме наша мова!
На щастя, хвилюватися за долю нашої мови немає страшної потреби допоки письменницькі традиції передаються кому генетично, а кому світоглядно. Поки є українські письменники доти й житиме наша мова!
